Тарас Шевченко – геній української

літератури.

Тарас Шевченко – душа українського народу. Як би пафосно це не звучало, але це дійсно так. Він, як ніхто інший, переймався проблемами покріпаченого люду, розумів їхню тугу за волею та дуже болісно переживав за їхню долю. Усе своє життя він мріяв побачити Україну вільною, квітучою державою та намагався зробити все, що в його силах, аби допомогти здійсненню цієї мрії. Всі свої переживання, щодо долі поневоленого народу він виливав у своїх поезіях та картинах. Я гадаю, Тарас Шевченко дарував людям свої твори, де розповсюджував думку про вільну Україну, подібно Прометею, який не шкодуючи себе та не потребуючи нічого взамін подарував людям вогонь. У своїй скандальній поемі «Сон», за яку поет заплатив ув’язненням на 10 років, позбавлений права писати та малювати,  Тарас Григорович змалював усю трагічність положення українського народу під гнітом царського уряду:

                                    Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,

                                    Латану свитину з каліки знімають,

                                    З шкурою знімають, бо нічим обуть

                                    Княжат недорослих; а он розпинають

                                    Вдову за подушне, а сина кують,

                                    Єдиного сина, єдину дитину,

                                    Єдину надію! в військо оддають!

                                    Бо його, бач, трохи! а он де під тином

                                    Опухла дитина, голоднеє мре,

                                    А мати пшеницю на панщині жне.

 Він добре знав, що це не зійде йому з рук, але він не міг приховувати правду від тих, хто заслуговував на неї, від його земляків, від тих, хто був нащадком козацької землі, бо це й була мета Шевченка: донести до людей, що вже досить терпіти: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!»   

 Український поет І.І.Манжура, на мій погляд, найвлучніше охарактеризував діяльність Тараса Шевченко: «Поява Тараса Григоровича на похмурому фоні закріпаченої України – явище далеко не випадкове. В його особі – все знедолене малоросійське селянство – ніби злило всі кращі духовні сили і вибрало його співцем свого одвічного горя. Вірний цьому високому призначенню, він, незважаючи на всі злигодні свого невдалого життя, не зрадив його до самої смерті». Бо дійсно, до самої смерті Шевченко зберігав у своєму серці найглибші патріотичні наміри, які увіковічив у своїх творах, що актуальні й зараз.

Букініч Юлія, 9-Б клас